Дубогриз: депсертифікати не є інструментом інвестицій

Все про економіку та фінанси

Колишній заступник директора департаменту фінансової стабільності НБУ, а наразі асоційований експерт "CASE Україна" Євген Дубогриз проаналізував характер попиту банків на депозитні сертифікати, ставки за якими зросли до 23% (після підвищення облікової ставки до 25%):

"Люди сприймають реальність тих депсертів приблизно так, що це якийсь певний інвестиційний інструмент. Де висока ставка, і це стримує банки від кредитування чи ще чогось корисного – бо ж «можна купити депсерти і заробити купу грошей без ризика, то нашо то кредитування».

Така собі дікенсівська реальність, в стилі «доріздвяного» Скруджа /не плутати із МакДаком/. Сидить в банку якийсь СЕО чи казначей і планує у такому стилі. «Ось є мільярд, ось є ОВДП по 10%, ось є кредити під 15%, ось є депсерти під 23%, вибір очевидний, куди його вкладати».

В такій реальності дійсно депсерти - це перешкода кредитуванню чи іншим корисним речам.

Але реальність та логіка вони інші, і воно інакше працює зовсім.

Депсерти - не інструмент інвестицій, а residual, залишок. Спрощено воно приблизно працює так. Банк виконує всі платежі, доручення, отримує якісь надходження на поточні рахунки та депозити, видає щось у вигляді кредитів та отримує якісь надходження від кредитів /та продажу чогось там/, витрачає гроші на купівлю ЦП, щось дає та отримує на міжбанку, купує/продає валюту (в т.ч. за дорученнями), калібрує «позу», формує обов`язкові резерви в НБУ, запас готівки в касі і ще величезну купу різних інших рутинних операцій.

Після того, після всіх цих рутинних операцій в нього лишаються вільні кошти.

Оці вільні кошти й «паркуються» в депозитних сертифікатах овернайт. Або, раніше, в двотижневих та в овернайтах.

Тобто трохи обернена логіка. Не «вкласти в депсерти, бо хочемо заробити», а «припаркувати на ніч те, що лишилося після всіх стандартних операцій» /якщо щось лишилося, звичайно/.

І їх, таких «вільних коштів» в банків зараз овердофіга закреслено дуже багато. Див. [нижче] малюнок, як це виглядає з початку року і аж до сьогодні (6 червня 2022) на початок дня.

Чому так? Бо в банки йде величезний приплив коштів на поточні рахунки – це й виплати воєнним, і соцдопомога, і поточні рахунки бізнеса. А з іншого боку, кредитування як такого немає, та й не може бути під час війни, бо ризики та невизначеність. Кредитування може бути в таких умовах «директивним» чи точковим, але масового немає.

І тут ще один момент це строковість – бо якщо переважна більшість фондування (ресурсів банків, тих коштів, які вони мають) - це поточні рахунки, які у будь-який момент можуть забрати, то й банки обмежені у вкладеннях навіть у середньострокові інструменти, такі як ті ж ОВДП на півроку та більше. Тільки в короткі та ультракороткі.

Наскільки розумію, в тому й була задумка НБУ, щоб банки – піднявши ставки за депозитами після підвищення облікової ставки – зробили такий собі «структурний репрофайлінг коштів». Тобто, щоб більше коштів населення та бізнесу з поточних рахунків пішли на строкові депозити, й тоді банки зможуть більш вільно купувати більш довгі інструменти, такі як ті ж ОВДП. Бо якщо майже весь ресурс - це поточні рахунки, які будь-коли можуть забрати, то вкладатися в щось довге просто дуже ризиковано: «малейший здвіг – і вся сістема трєщіт». Хоча не це була основна мета того підвищення, знову ж таки, як мені здається, а згладжування курсу.

Повертаючись до депсертів. Веду до того, що не кредитування чи ОВДП залежать від депсертів. А навпаки, обсяги депсертів - це функція від апетиту до ризику, тобто від тих лімітів, які банки ставлять на кредитування та купівлю цінних паперів читай ОВДП. А апетит до ризику в плані кредитів нульовий взагалі на цьому етапі, а апетит до ризику в вигляді державних паперів - це функція від ставки за ними насамперед, бо ставка 9-11% це вочевидь не те, що спонукає інвестувати хоч якісь значимі обсяги".

Згодом Євген Дубогриз додав таке: 

"Про депозитні сертифікати НБУ. Чому вони такі дорогі – 23% річних?  Якщо це residual, якщо банки так і так паркуватимуть гроші, під будь-яку ставку, навіщо було піднімати її аж до 23%? Правильна відповідь – я не знаю. Тож далі це лише припущення, чи, як часто кажуть, диванна аналітика.

Припущення перше. Legacy центробанкінгу – наслідування практик, які розповсюджені в центральних банках. Зазвичай так прийнято – робити певний коридор ставок: встановлювати ключову ставку, визначати базову ставку довгого або середньострокового рефінансування трохи вище, ставку стерилизації трохи нижче. Раніше в НБУ був коридор плюс/мінус відсоток, теперь став плюс/мінус 2%. Тобто базове рефінансування під 27%, стерилізація депосертифікатами під 23%.

Тобто основною причиною було наслідування практик, як то прийнято. В результаті ставка 23% дійсно, виглядає дещо високою, як на мене.

Припущення друге. Дати орієнтир Мінфіну, аби той швидше піднімав ставки за ОВДП. ОВДП інструмент більш довгий – це місяць, три, шість, дванадцять, на цьому зупиняємося, бо більш далеке планування це ще не дуже реально. Відтак ставка має бути, звісно нижчою, ніж за ультракороткими овернайт депсертифікатами. Десь приблизно 18-20%. Тобто, НБУ встановлював ставку за ДС так, щоб Мінфін одразу підняв ставку за ОВДП так, аби цей інструмент хоч якось захищав від інфляції (яка за теперішнім міні-прогнозом і має бути близько 20% р/р).

Інша справа, що Мінфін поки що не підняв. Та тут ключовий оборот «поки що».

Припущення третє. Нацбанк спеціально встановлював таку ставку, аби дати банкам отримати більший процентний доход, і тим самим частково компенсувати зниження процдоходів за основним бізнесом, тобто, за кредитами, і так само компенсувати зростання вартості рефінанса /реф, який банки колись брали під навіть 6%, тепер коштує всі 27%/. Тобто, те, що колеги називають – зазвичай із негативною конотацією – «дати банкам заробити».

Поза різних конотацій та пошуків несправедливості /наш національний спорт, одразу після футбола/, зазначу, що це все одно доведеться робити – компенсувати втрати банків. В тому числі, й за рахунок держави, тобто, платників податків. Хочемо ми чи не хочемо; це «плата» за стійкість банківського сектора.

Бо платити за ці банківські збитки все одно доведеться, і дуже не факт, що акціонери матимуть на те кошти, й підтримка банків коштами платників податків неминуча – чи то у вигляді входу в капітал, чи то у вигляді адресних субсидій, чи виплатами на адресу вкладників банків, що збанкрутують, чи… далі вже немає сенсу фантазувати, суть та, що воно неминуче.

Такий спосіб компенсації - це ще не найгірший, може, навіть, найкращий. Бо хоч якось може стимулювати банки швидше визнавати реальні збитки. Вони величезні, та ми ще не знаємо скільки, бо банки тягнуть із визнанням.

Скільки це в цифрах, маю на увазі, «додатковий заробіток»? Зараз депсерти це десь 180 млрд грн; під 23% річних це виходить близько 115 млн грн відсотків на день, або близько 3.5 млрд відсоткових доходів на місяць. Або близько 2.1 млрд додаткових процентних доходів банків на місяць (у порівнянні зі ставкою 9%, яка була до підняття ставки). Мінус зростання процвитрат за рефінансом – це десь близько 1.95 млрд грн на місяць. Тобто, банки й особливо не зароблять на цьому, хіба що почнуть гасити рефінанс – що, до речі, давно вже треба б.

Яке з припущень правильне, я не знаю. Можливо, є ще якісь резони, про які не додумався.

Чи правильне таке підвищення ставки за тими злощасними депсертифікатами? Теж не знаю, бо залежить від цілей, які ставив НБУ. Якщо ціль – дати банкам компенсувати витрати й навіть трохи заробити додатково – то правильно зробили. Якщо ціль була дати Мінфіну орієнтир – то, можливо, варто було давати орієнтир якийсь інакший, наприклад, зібратися разом, наприклад, на Раді фінстабільності, й узгодити ці речі. Або не на Раді фінстабільності. Якщо мета була коридор тому що коридор… ну тут не знаю. Може, й треба було відійти трохи від загальних практик, як Нацбанк, наприклад, від них відходив і на початку навали росіян, коли зафіксував ключову ставку, і ось зараз, коли її радикально підняв".