Як Україні вибити з Росії компенсації за військову агресію в Криму й на Донбасі

Все про економіку та фінанси

І чому уряд ігнорує потенційно найбільш ефективні способи захисту своїх прав у міжнародних судах.

08 липня міністр юстиції Павло Петренко повідомив, що Україна звернулася з позовом проти Росії (у зв`язку з подіями навколо Криму і Донбасу) до міжнародних судів, які не вимагають попередньої згоди опонента на розгляд справи. Йдеться, передусім, про Європейський суд з прав людини. Причому відповідний позов серед іншого включає й економічні вимоги на 1,18 трлн грн. через збитки, завдані «обмеженням права користування майном».

Як зазначив урядовець, щоб була змога звернутися, зокрема, в Міжнародний кримінальний суд, Верховна Рада має якнайшвидше ратифікувати Римський статут – щоб ставити в т.ч. питання про військові злочини, які відбувалися на території Криму. «На другому етапі ми почали використовувати організації, які своїми рішеннями створюють економічні санкції стосовно Росії - це ICAO, морські порти, Всесвітня поштова організація», - додав П. Петренко.

Суд справедливості ООН: дивне ігнорування

Наразі в уряді чомусь не згадують про спецорган ООН для вирішення міждержавних конфліктів – Суд справедливості ООН. При тому, що це найпопулярніший арбітр у стосунках між державами. Саме він свого часу слухав справу між Україною та Румунією з приводу острова Зміїний. Цей суд міг би дати юридичну оцінку україно-російському конфлікту і навіть зобов’язати Росію повернути територію, майно та виплачувати компенсації тощо. Щоправда, якщо Україна прийме політичне рішення піти цим шляхом, то обов’язково зіткнеться із кількома «але».

Щоб Суд справедливості визнав себе повноважним на вирішення спору, необхідна згода двох сторін. Іншими словами, це можливо тоді, коли обидві сторони зацікавлені в цивілізованому розв’язанні міждержавних суперечок і шукають достойного арбітра. Зважаючи на модель поведінки нинішньої російської влади, прагнення до компромісу та приведення дій у відповідність до норм та звичаїв міжнародного права – це не зовсім властиві для офіційної Москви риси, а тому надто малоймовірною є згода Росії на вирішення конфлікту в Суді справедливості ООН.

Водночас Суд може прийняти справу до провадження за рішенням Ради Безпеки ООН. Більше того, Росія не матиме змогу ветувати це рішення, оскільки за правилами Радбезу ООН держава позбавлена права на участь у голосуванні щодо конфліктів, у яких вона є учасником. Такий шлях виглядає більш реалістичним, з огляду на позицію Заходу, нещодавно висловлену на засіданні Парламентської Асамблеї ОБСЄ, якою Росію було визнано агресором.

Однак ООН, як відомо, – це не лише держави Заходу, це ще, до прикладу, Китай, який звично дотримується нейтралітету у подібних питаннях. З огляду на кількість доказів участі Росії у військовому конфлікті на Сході, зібраних СБУ та іншими правоохоронними органами, для України навряд чи стане проблемою довести свою правоту у міжнародній судовій інстанції. Тому рішення Суду справедливості ООН цілком може бути позитивним для України.

Інше «але» полягає в тому, що визнання Росії агресором, а Крим – частиною України нестиме політичний характер: ставлення Росії до таких рішень цілком передбачуване, відповідно, сподівання на їх добровільне виконання видаються аж надто інфантильне, а у разі присудження відповідної суми компенсації, питання стягнення цих грошей стане особливо проблемним. На заваді цьому може стати як банальна відсутність майна на території України, яке б безпосередньо належало Російській Федерації, так і національне українське законодавство, яке забороняє примусово стягувати активи іноземної держави без згоди її органів чи дипломатичних представництв (яке, правда, можна й змінити).

Показовою у цьому плані є справа «Нога» проти Росії», фігурантом якої була швейцарська компанія «Нога», яка на початку 2000-х, маючи «на руках» рішення арбітражу про стягнення мільйонної суми із Російської Федерації, так і не змогла у законний спосіб арештувати та реалізувати майно РФ. Крім того, в 1997 році Суд справедливості ООН зобов’язав Німеччину виплатити 28,6 млн. євро як компенсацію жертвам нацистських репресій у Греції. Після того, як німецька влада не стала виконувати це рішення, побоюючись виникнення небезпечного прецеденту, греки звернулися в італійські суди із вимогою накласти арешт на майно Німеччини та німецьких компаній в Італії, однак успіху так і не досягли.

«Кримінальний» фронт: Гаага та національні суди

Існує ще 2 механізми, якими може скористатися Україна. Перший – це застосування Міжнародного кримінального суду в Гаазі. Цей орган володіє юрисдикцією на розслідування, зокрема, військових злочинів та злочинів проти миру. Звернутися до нього може держава та Рада Безпеки ООН. Україна не ратифікувала Римський статут, який регулює діяльність цього суду, однак може звернутися до суду для проведення розслідування стосовно певного конкретного злочину. Цей судовий орган дещо іншої площини, він не вирішує конфлікти між державами, він призначений для притягнення міжнародних злочинців до кримінальної відповідальності.

Інший інструмент – це ініціювання кримінального провадження в Україні за національним законодавством щодо злочинів проти власності, миру та безпеки людства, військових злочинів, вчинених на території окупованого Криму та східної України. Верховна Рада нещодавно «підігнала» законодавчу базу під те, щоб мати змогу арештовувати майно компаній, більше 25 % статутного капіталу яких належить Російській Федерації чи її держпідприємств.

Генеральна прокуратура України може ініціювати процес накладення арешту на майно російських компаній. Рішення з приводу цього має приймати слідчий суддя, яким, за правилами підсудності, мав би виступати суддя того кримського чи східноукраїнського суду, на території юрисдикції якого було вчинено злочин. Т. зв. закон про окуповані території дозволяє всі «кримські справи» вирішувати одному із місцевих судів м. Києва, обраного за рішенням Апеляційного суду м. Києва. Однак дія цього закону не поширюється на Донецьку та Луганську області, і невідомо, чи місцевий суд зможе вирішувати подібну справу із міркувань безпеки. Крім того, арешт майна не є його конфіскацією, це тимчасовий захід, який покликаний унеможливити розпорядження майном до моменту вирішення кримінального провадження по суті.

… Безумовно, існує багато інших способів прямого чи опосередкованого відчуження майна Російської Федерації як реакція на її агресію. Однак всі вони більшою чи меншою мірою перебуватимуть поза правовим полем. Тому зрештою перед Україною непроста дилема: уподібнюватись окупанту чи зберегти обличчя у такій непростій геополітичній грі.

FINBALANCE