Чому НБУ не йде на реструктуризацію боргів Бахматюка

Все про економіку та фінанси

Власник агрохолдингу «Укрлендфармінг» (УЛФ) Олег Бахматюк вчергове звернувся із публічним закликом до НБУ дати згоду на реструктуризацію інсайдерських кредитів у портфелі ВіЕйБі Банку та банку «Фінансова ініціатива» на 19 млрд грн, що, слід розуміти, за його версією, дало б змогу Фонду гарантування погасити борги цих фінустанов перед НБУ по кредитам рефінансування.

Раніше директор-розпорядник Фонду гарантування Костянтин Ворушилін публічно не відкидав такий варіант. Натомість глава НБУ Валерія Гонтарева наголошувала, що це неможливо, оскільки в законодавстві немає такої опції.

Навряд чи справа лише в законодавстві. Його можна змінити – було б бажання.

Чому ж НБУ тоді відхиляє пропозицію власника УЛФ?

У Нацбанку переконані, що Бахматюк все одно не погасить борги? Варіант. Водночас бізнесмен говорить, що його агрохолдинг генерує потік в $1 млрд і EBITDA $200 млн. Якщо є сумніви в цих даних, можливо, варто було б провести аудит?

Справа в тому, що влада не сприймає персоналію Бахматюка? Очевидно, що кілька груп впливу не сприймає. Разом з тим, лобістів у нього теж вистачає. Одним з таких називають першого віце-прем’єра Степана Кубіва, який публічно підтримував ідею реструктуризації боргів.

Можливо, політична верхівка боїться втратити електоральні бали, оскільки опоненти спозиціонують угоду як крок назустріч олігарху? Практика показує, що цей чинник для чиновників далеко не завжди має критичне значення, якщо згадати історії Ахметова чи Косюка.

Ще варіант – влада та не чужий їй Бахматюк просто не можуть зійтися в ціні?

До речі, можна звернути увагу, що в публічних виступах власник УЛФ постійно повторює, що є структури, які хочуть «пошакалити» (цитата) на «розчленуванні» його бізнесу. І часто проводить паралелі з агрохолдингом «Мрія», в реструктуризації боргів якого, до речі, брала участь й близька до В. Гонтаревої та П. Порошенка група ICU. Крім того, навряд чи варто повністю скидати з рахунків президентський інтерес в агробізнесі, який може грати якусь роль у процесі.

Теоретично на заваді сценарію реструктуризації може стояти позиція МВФ, з яким зараз діалог у влади й так складний, а додатково ускладнювати його навряд чи багато охочих. Щоправда, МВФ, слід розуміти, погоджувався на варіант 10-річної реструктуризації інсайдерських кредитів у портфелі Приватбанку, про можливість якої публічно заявляла В. Гонтарева. У випадку з Бахматюком ціна питання ніби й менша, однак теж дуже значна.

Звичайно, ззовні нинішня жорстка позиція держави може видаватися виправданою з точки зору справедливості. Разом з тим, вона була б більш повноцінною, якби доповнювалася ефективною роботою з управління та продажу токсичних активів банків-банкрутів. А з цим проблеми.

Наприклад, дисконти від продажу Фондом гарантування активів банків-банкрутів дуже значні. З одного боку, така ринкова кон’юнктура через юридичні ризики в Україні, які влада не усуває (і такі умови вигідні для структур, які мають покровителів у владі). З іншого боку, є всюдисущі корупційні ризики. Вже не кажучи про те, що якби була політична воля, того ж продажу боргів для пов’язаних з боржниками осіб уникали б.

За таких умов потрібно шукати альтернативні шляхи, щоб компенсувати витрати держави на гарантійні виплати вкладникам банків-банкрутів. А ще ж є вкладники «200+», юрособи тощо. Чи на них уже остаточно махнули рукою?

Можливо, реструктуризація інсайдерських кредитів таки принесла б для держави більшу фінансову користь, аніж той же продаж Фондом гарантування мільярдних кредитних пулів за кілька відсотків від номіналу (інтерес до чого, до речі, проявляла ICU)?

Якщо реструктуризація, то якою саме вона мала б бути? Очевидно, що це предмет для переговорів сторін після аналізу фінансового стану позичальників. У випадку УЛФ до цього процесу могли б бути залучені й зовнішні кредитори та потенційні покупці агрохолдингу (якщо Бахматюк справді має намір продати бізнес та є реальні інтересанти).

Очевидно, з точки зору державних інтересів варто було б думати про закладання в гіпотетичну угоду механізмів мінімізації наслідків ймовірної девальвації (яка призведе до скорочення боргів у доларовому вираженні) та, наприклад, прив’язки обслуговування зобов’язань до динаміки світових аграрних ринків (якщо кон’юнктура поліпшується, виплати мали б зростати).

Безумовно, при пошуку шляхів «розшивки» боргів Бахматюк має понести свою міру відповідальності та не вийти «сухим з води». Водночас не зайвим є і питання тієї чи іншої відповідальності чиновників.

Річ у тому, що НБУ давав рефінанс для банків Бахматюка і за часів Кубіва, і Гонтаревої. Причому Бахматюк визнавав, що його банківський бізнес виступав однією з ланок механізму емісійного фінансування держбюджету, яким тоді користувалася влада. По суті, тоді обидві сторони по-своєму використовували одне одного. З часом, слід розуміти, стосунки охололи.

У будь-якому разі якби держава хотіла та могла покласти Бахматюка «на лопатки», це відбулося б, наприклад, у 2016-2017 роках. Однак слід розуміти, його позиції у владному середовищі достатньо сильні, щоб уникнути цього, хоча й не настільки, щоб «нокаутувати» Нацбанк.

Як ситуація буде розвиватися? Не виключено, що за сценарієм, подібним до «приватівської» історії. Затяжна виснажлива боротьба з періодичними загостреннями, яка зрештою не дозволить схилити шальку терезів на користь однієї зі сторін. Принаймні, в короткостроковій перспективі.