Чи може економіка виграти від війни

Все про економіку та фінанси

Війна Росії проти України змушує нашу економіку перелаштовуватися на воєнні рейки. Як не парадоксально, але дехто з економістів не публічно навіть висловлює думку, що мілітаризація може стати імпульсом для зростання економіки. Посилаючись в т.ч. на американський досвід після Першої та Другої світової війни. Чи дійсно це так?

Відповідь на це питання в глобальному вимірі не так давно спробували дати автори британського The Economist у своєму матеріалі, присвяченому сторіччю від початку Першої світової війни. Наводимо його нижче.

Війна спокуслива і драматична. Яскраві розповіді чи натхненне війною мистецтво можуть легко спровокувати ностальгію за грандіозними битвами минулого, особливо серед тих, кому пощастило їх уникнути. Знецінити жахи війни і, навпаки, переоцінити її вигоди надзвичайно легко – особливо коли нема кому спростувати ті чи інші вимисли.

Столітні роковини початку Першої світової війни якнайкраще ілюструють цю точку зору. Добре відомо, що війна – це безглузда справа. Мільйони людей загинули протягом чотирьох років бійні за шматки території. Якщо заглянути далі в минуле, то війна виглядає ще більшою помилкою. У 1914 році світ швидко розвивався і глобалізувався. Це була епоха процвітання та винаходів. Рішення великих держав розпочати війну в 1914 році не просто звернуло світ з цього радісного історичного шляху; воно ще й розпочало період абсолютних жахіть, коли людство намагалося винищити себе - і йому це майже вдалося.

З якою метою? У своїй книзі «Скорботи війни» історик Ніал Фергюсон стверджує, що до початку бойових дій в 1914 році основною стратегічною метою Німеччини було встановлення континентального митного союзу в Європі на основі домінантної німецької економіки. Причому німецька влада у планах ішла ще далі: вона мала імперіалістичні амбіції щодо Африки та, ймовірно, кількох інших країн. Тому дивною видається думка, що світ кинув себе на тридцять років у прірву, щоб перешкодити геополітичній домовленості, якої згодом все-одно досягнув.

Слід дуже обережно говорити про війну як про постачальника якихось благ. Нелегко стверджувати, що вона принесла ті чи інші позитивні зміни. Щоб правильно оцінити ефект конфлікту, треба довести, що певні події не сталися б, якби війни не було.

Розглянемо нещодавній матеріал економіста Тайлера Коуена, опублікованого на сайті Upshot під заголовком «Відсутність масштабних воєн може боляче вдарити по економічному зростанню". Ось суть ідеї:

«Хоча це може здатися нелогічним, але мирна обстановка не спонукає до термінового економічного зростання. Однак це не означає, що бойові дії покращують економіку, адже вони, безумовно, несуть смерть і руйнування. Така позиція також відрізняється від теорії кейнсіанства, мовляв, підготовка до війни стимулює держвидатки і заохочує людей до роботи. Радше, сама можливість війни фокусує увагу уряду на чіткому прийнятті основних рішень - чи інвестицій в науку чи просто лібералізації економіки. Дії такого роду призводять до поліпшення довгострокових перспектив нації».

Попередній абзац містить кілька зауважень. Перше і найсумнівніше полягає в обговоренні економічної вигоди від підготовки до війни в окремій площині від смерті і руйнівних наслідків конфлікту. Друга світова війна прискорила розвиток ракетобудування, обчислювальної техніки, ядерних технологій та інших відкриттів. Вона також призвела до передчасних смертей приблизно 60 млн людей. Тобто великої кількості робочих рук і людського капіталу. (А також не варто забувати, обговорюючи жорсткі економічні реалії, про неймовірно жахливу людську трагедію, спричинену війною). Не посперечаєшся, що підготовка до війни може сприяти економічному зростанню, наприклад, згадаймо Манхеттенський проект, втім, це не означає, що для його втілення мають бути пожертвувані сотні тисяч життів.

Але вирішивши оцінювати позитив воєнного конфлікту окремо від негативу, пан Коуен розвиває два інші судження, які можна обговорити. Перше, що загроза війни та її потреби можуть призвести до кращого прийняття економічних рішень: до "чіткого прийняття основних рішень". Це може означати інвестиції в науку чи інфраструктуру або лібералізацію економіки.

Існують деякі позитивні факти щодо цього питання. У дослідженні Філіпа Агьона, Торстена Перссона і Доротее Рузе йдеться про те, що країни у розпалі військового протистояння, як правило, роблять значні інвестиції у сферу початкової освіти. Вони переконують, що суперництво є найкориснішим у демократичних країнах. Проте наскільки ми впевнені в тому, що тиск призводить до кращих рішень? Дві найуспішніші економіки (і провідні лібералізатори) двох останніх століть - Англія та Америка - вражають тим, що на основних етапах розвитку їм не загрожувала небезпека вторгнення. Можна знайти приклади, коли військові загрози викликали розвиток і лібералізацію: спадають на думку Тайвань і Південна Корея. Але є набагато більше протилежних прикладів, коли загрози призвели до стабільності в умовах надзвичайно неліберальних режимів або й зовсім до нестабільності. Справедливо стверджувати, що військова конкуренція може порушити сформовану політичну економію в країні, уможливлюючи різкі політичні зміни. Втім, я не впевнений, що такі зміни будуть позитивними у довгостроковій перспективі.

Це підводить нас до третього твердження, яке насправді є найголовнішим: війна стимулює фінансові, а особливо технологічні інновації. Мабуть, мало хто заперечуватиме, що війна протягом тисячоліття була стимулом для винаходів. Дійсно, протягом більшої частини людської історії винаходи в значній мірі були або випадковими, або безпосередньо пов`язаними з військовими вимогами. Сьогодні існує багато яскравих прикладів цього причинно-наслідкового зв’язку. Війни Америки за останні 13 років були надзвичайно дорогими і в значній мірі неефективними. Але їм можна подякувати за сприяння швидким змінам в галузі телекомунікацій та криптографії, безпілотних технологій та медичних винаходів, на кшталт протезування. Холодна війна модернізувала сучасну обчислювальну техніку, персональні технології, а також, звичайно, інтернет.

Але те, що військові брали безпосередню участь у відкриттях не означає, що все винайдене ними в однозначному порядку покращило економіку. Щоб обґрунтувати цю точку зору, необхідно підтвердити, принаймні, три умови:

Що це нововведення не відбулося б протягом певного періоду часу без втручання уряду.
Що втручання уряду не могло трапитися без натяку на воєнні цілі.
Що внесок інновацій у зростання був настільки великим, щоб компенсувати витрати, пов`язані з участю уряду (у тому числі витрати на війни).

Підтвердити ці три умови не так просто. Також не слід зосереджуватись на основі суперечки, буцімто, уряд відіграє важливу роль у забезпеченні ресурсами і попиту на інновації. Хто б що не думав про економічний вплив воєн, цей висновок має схиляти до довгих і гучних суперечок щодо амбітної державної підтримки технологічних досліджень.

Пан Коуен не єдиний висуває такого роду аргументи. У 2011 році Пол Кругман пожартував, що загроза інопланетного вторгнення може послабити державні гаманці, викликавши свого роду дефіцит - витрати, необхідні для зростання багатих економік. Він також зазначив, уже серйозніше, що торік конкурентна загроза з боку Китаю, ймовірно, підштовхнула Японію до "абеноміки": нової сміливої економічної політики, яка зараз, очевидно, змушує прокидатись від двадцятирічної сплячки японську економіку.

Ключ до розуміння проблем з такого роду уявними судженнями може полягати у розгляді механізмів, що криються за мобілізацією народної волі з метою покращення економіки. До чого саме призводить загроза конфлікту? Як це змінює політичну рівновагу?

Однією з можливостей є те, що вона змінює розподіл очікуваних виплат усім залученим гравцям. Якої б вигоди не передбачували противники політики економічного росту, вона навряд чи переважить ризик підпорядкування або знищення. Але це не пояснює явища, які вищезазначені економісти намагаються обґрунтувати. Японія, найімовірніше, не боїться невідкладного китайського вторгнення. І Америці не потрібно було відправляти людину на Місяць, щоб захистити себе від загрози з боку Радянського Союзу. Справа в чомусь іншому.

У роботі з посиланням вище викладена теорія авторів щодо оцінки істориком Юджином Вебером французьких цілей в період після франко-прусської війни:

"Неоднорідне, в основному неграмотне населення, яке розмовляло на безлічі діалектів, без почуття державності, мало бути перетворене в єдність людей, які поділяють одні й ті ж патріотичні цінності, в усній і письмовій мові, один і той же набір моральних принципів, а також мотивацію і вміння відстоювати Францію в майбутніх конфліктах".

Іншими словами, ключ в націоналізмі. Націоналізм - можливо за рахунок зниження операційних витрат серед політичних партій, або за рахунок збільшення значення (вельми умовного) альтруїзму, або завдяки іншим засобам - дозволяє країнам направляти свою колективну волю до тієї межі, якої не досягає політика. Тому те, що реформи в Японії та Індії проводять націоналісти, не є збігом обставин.

Але немає абсолютно ніякої гарантії, що націоналізм проявлятиметься лише благочестивим чином. На підтвердження цього варто поглянути на ту ж Францію, яка святкує сторіччя Першої світової війни, голосуючи більшістю за антиіммігрантський, антиєвропейський Національний фронт Марін Ле Пен. Звичайно, в репертуарі націоналізму є набагато гірші речі, ніж різноманітні вияви ксенофобії і дещиця євроскептицизму.

Націоналізм, як і війна, має свої спокуси. Для тих, хто доведений до безумства економічними невдачами останнього десятиліття, перспектива чогось іншого може здатися привабливою, якою б не була рушійна сила реформ. Але я підозрюю, що тому, хто зацікавлений в правильній політиці зростання, слід робити ставки на інші речі.